Додаткова інформація
Історія тексту: Поезія входить до збірки "Мій Ізмарагд", "Давнє й нове", циклу "Притчі", розділ 11.
Вперше надруковано у кн.: «Мій Ізмарагд», с. 80 – 82. Зберігся автограф без заголовка (ЦНБ АН УРСР, І, № 7444, арк. 11), що є варіантом притчі:
Раз цар один на ловах заблудився
Посеред гір, і не було нікого
При нім, окрім хлопчини-руженосця.
І зголоднів той цар і сів обідать,
Та щось не йшла йому до рота страва,
Бо він привик обідати не сам,
А серед шуму, гамору дворян.
Промовив цар до хлопця-руженосця:
«Піди, поклич мені кого знайдеш,
Щоби зо мною сів обід обідать».
Побіг хлопчина, пастуха веде,
Що стадо пас у близькій полонині.
«Здоров був, брате, – цар йому сказав, –
Ходи сідай обідати зо мною,
Бо не привик я їсти сам один».
«Здоров був, царю, – відповів пастух, –
З тобою я обідати не можу,
Бо запросив мене на свій обід
Ще старший цар від тебе». – «Що за цар?» –
Здивований спитав його володар.
«Сам бог, – пастух спокійно відповів, –
Я піст держу сьогодні, царю мій». –
«Га, добре діло, – мовить цар, – та нині
Для мене се зроби, зламай свій піст.
Обідай враз зо мною, а свій піст
Відпостиш завтра». – «Я готов, мій царю,
Зробити се лиш при одній умові:
Поруку вірну дай мені, що я
Діжду до завтра, та побачу ще
Те завтра й буду міг сповнити
Те, що своєму богу обіцяв!»
І вдарили царя по серцю ті
Слова, і пастуху він поклонився,
І мовив: «Правду мовиш, сину мій,
Не годен я тобі поруки дати.
Іди сповняй свій заповіт, як знаєш».
Пастух пішов, а цар нагодував
Хлопчину-руженосця та, не ївши
Нічого сам, подався в город свій.
Книга, з якої текст взято: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 2, с. 221 - 222.
